Нова дитяча книга. Аніта Гловінська. Для чого потрібні котлети? 36444

Що робити, коли старша сестра постійно дістає, вчитель англійської виявляється зовсім не папуасом, а таємниця поцілунків так і залишається таємніцею?.. Є тільки один варіант: знайте друзів, які якщо не влізають у дивні пригоди, то точно мають якісь казуси на свою голову.

У Каєтана є друзяки — Іджі, Даміан, Бартек, Кароль Сметана, Толек Болеславський і, звісно, сам Каєтан. У Каєтана є рідні, у його друзяк — теж. Якщо разом збирається так багато завжди готових на ідею хлопців і так багато їхніх близьких, щось буде. Обов’язково. Щось трапиться й гіпотетично, й аксіоматично. Проте ніхто не гарантує веселий кінець, якщо влізти в пригоди: може дійти до трішки-трішки не весело…

Альо зараз Каєтан з компанією навряд чи думали, до чого призводять витівки. Значно цікавіше хімічити космічний шатл із котлети (ну гаразд, для початку просто ракету), дивувати найкращу у світі бабусю й доводити до сказу (втрати свідомості) пані куховарку. Можна, наприклад, уявити, що пані Вальц — пірнальниця, якій легко виловлювати перли на Карибах, а потім зробити так, що черевик гепнеться з труби, і на носі вчительки теліпатиметься мокра Даміанова шкарпетка. Ой… здається, це вже було занадто.

Історія про бешкет, у якої повинно бути продовження (і воно буде!), принаймні про це натякає авторка. Книги про тих, хто не любить порядок і дисципліну, не просто добре читати, а й варто. Складно вірити тим, хто пише лише про слухняних і чемних, але й на тих, хто говорити тільки про бешкетунів і бешкетунок, теж не варто покладатися. Діти такі діти, такі унікальні. Найдурніше, найсмішніше, найризикованіше, найнеочікуваніше — тобто, саме ті, що треба найвибагливішій аудиторії. Тобто про котлети-шаттли-ракети, шкарпетки на носі й перли десь на Карибах читати важливо!

Треба не боятися давати дітям хуліганські книги (аж настільки хуліганські! чи просто – трішки хуліганські). Зрештою, читання має приносити насолоду, а не просто й не тільки наставляти чи щось пропагувати. Звісно, є батьки, які уважають, що такі книги — це занадто, не педагогічно й не корисно. Проте дитині варто знайомитися з історіями про неї саму, а не про ідеального за стереотипними мірками персонажа. Повинно відбуватися впізнавання. І не можна відбивати бажання взяти до рук книжку. Це злочин: даті щось занудне й у різні спосібі спонукати дитину читати ті, що зовсім не її.

Аніта Гловінська написала й повністю проілюструвала невелику книгу саме для того, щоб малі й не дуже читачі й читачки не нудилися, а хотіли знаходити цікаві історії й не сприймали книгу як щось архаїчне й через це вже непотрібне. Адже бешкет і книги часто нероздільні. =)