Вонгозеро. Епідемія 4150

По-справжньому ми злякалися того дня, коли оголосили про закриття метро. Подзвонила мама: «У магазинах порожні полиці… Знаєш, дитинко, якось мені часом моторошно, на вулиці усі в масках». Потім Серьожа, мій чоловік, не зміг додзвонитися на роботу, завис мобільний зв’язок, як буває новорічної ночі — мережа зайнята і короткі гудки, а надвечір новини посипалися, мов з мішка, — комендантська година, заборона на пересування містом, патрулі, роздача ліків і продуктів за талонами, комерційні організації закрито, у школах і дитсадках організовано пункти екстреної допомоги. Але насправді то були не пункти, а лазарети, переповнені тяжко хворими, яких клали просто на підлогу. Інфікованих щодень ставало все більше і меншало надії. Замкнені, залякані, розділені блокпостами. Але цей жах був лише початком. І тоді розверзлося пекло...